Реформування країни, якщо воно є кардинальним і веде до серйозних суспільних змін, відбувається під тиском певних сил чи обставин. 

Ми чи не щодня чуємо і спостерігаємо у соціальних мережах, на телебаченні та радіо, як екологічні активісти кричать про системні порушення екологічних законів, про масові рубки дерев, звалища відходів, забруднення води. Хто ж повинен взяти в Україні ініціативу та відповідальність за такі необхідні зміни в екологічній політиці? Хто є чи може стати тою рушійною силою, яка змусить запрацювати правильні екологічні механізми?

Пересічний громадянин — стурбований фінансовою кризою, підвищенням тарифів, війною, а політики й далі ділять портфелі та владу. Верховну Раду аж ніяк не можна назвати проекологічною, а профільне міністерство вже майже рік без міністра. 

Сьогодні єдиною силою, яка примушує уряд та парламент звертати увагу на екологічні питання, залишається зовнішній тиск з боку міжнародних установ, які дають кошти, затверджують проекти і наглядають за реформами. Хіба не під тиском Європейської Комісії чи органів з дотримання міжнародних конвенцій розробляємо законопроекти та намагаємось хоча б імітувати реформування екологічної сфери? Політикам й  урядовцям потрібно усвідомити, що ми впроваджуємо екологічні стандарти для себе. Тому, що це потрібно Україні, її громадянам, тому, що це заради нашого майбутнього, тому що зараз є гарна нагода і зовнішня підтримка.